Інститут, катівня, палац. 170 років "шляхетних" контрастів

Цього року одній з найвеличніших споруд Києва – колишньому Інституту шляхетних дівчат, а нині Міжнародному центру культури і мистецтв, який багато хто за звичкою досі зве Жовтневим палацом, – виповнюється 170 років.

Цій будівлі у самому серці Києва довелося приміряти на себе чимало одежин – від великоможних шат до кривавого дрантя. На честь цього будинку було названо найкрасивішу вулицю Києва, і саме він згодом, змінивши ім`я і професію, жахав киян однією згадкою про себе.

Цього року одній з найвеличніших споруд Києва – колишньому Інституту шляхетних дівчат, а нині Міжнародному центру культури і мистецтв, який багато хто за звичкою досі зве Жовтневим палацом, – виповнюється 170 років.

Царицин почин з присмаком політики

Появою Інституту шляхетних дівчат Київ завдячує генерал-губернатору графу Василеві Левашову. Саме він, втілюючи в життя ідею дружині імператора Павла І цариці Марії Федорівні, яка очолювала товариство шляхетних дівиць, став активним призвідником жіночої освіти у нашому місті.

"Цікаво, що, говорячи про необхідність створення Інституту, генерал-губернатор керувався політичними міркуваннями. Він дбав про викорінення крамоли в довіреному йому краї та вирішив, що виховувати в вірнопідданому дусі потрібно насамперед жінок. Пояснював граф у своєму донесенні царю Миколі I це так: "Моральна й відповідно користі громадської розумова освіта матерів сімейств є найбільш необхідною: панування їх над серцями і умами чоловіків і дітей своїх все породжує", - пише дослідник київської старовини Михайло Кальницький.

Перша адреса новоствореного закладу – будинок фельдмаршала Остен-Сакена на розі нинішніх вулиць Інститутської і Липської. Саме тут стали до навчання більше ста дівчаток з родин дворян, купців першої гільдії, потомствених почесних громадян, священиків та іноземців.

Новосілля над Хрещатиком

"Місто є книгою, у якій всяка вулиця займає сторінку. Будемо додавати нові аркуші, але не станемо виривати старі", - писав відомий історик Михайло Погодін. Київській вулиці Інститутській у цьому сенсі пощастило: вона після багатьох пертурбацій повернула своє історичне наймення і сьогодні, як і 170 років тому, є прикрасою нашого міста.

Колись спадщиною Київської Русі тут залишався путівець, називаний Іванівським шляхом, який починався від Лядських воріт на нинішньому Майдані Незалежності і вів до верхнього Печерська. У середині XIX століття обабіч шляху почали з`являтися благоліпні садиби та розкинулися живописні парки, а вулицю назвали Іванівською.

Згодом вулиця отримала назву Бегічевської – на честь власника найбільшого маєтку в цьому районі генерала Дмитра Бегічева, який немовбито входив до масонської ложі та відповідно мав славу великого містика. Саме він у липні 1834 року повідомив генерал-губернатору Василю Левашову, що готовий передати свою нерухомість і землю "на користь Університету Володимира або ж на інший подібний загальнокорисний предмет без всякої за це мені плати або іншого будь-якого винагородження".

Дар містом було прийнято – і на місті садиби Бегічева на мальовничому пагорбі над Хрещатиком архітектор Вікентій Беретті 1838 року почав споруджувати для Інституту шляхетних дівчат величну чотирьохповерхову будівлю у стилі класицизму з порталом-ротондою та колонадою. Відповідно вулиця стала зватися Інститутською, народ же швидко охрестив її Дівочою.

На жаль, до наших днів не дожив фриз-рельєф на фронтоні будівлі, на якому пелікан годував у гнізді пташенят. "Це зображення символізувало батьківську любов і самопожертву. Згідно легендам, від надлишку материнських почуттів самка пелікана душить своїх дітей, а самець до крові роздирає себе дзьобом та цією кров`ю оживляє пташенят", - стверджує історик Дмитро Лавров.

У 1904 році, вже по смерті батька, син Вікентія Беретті Олександр з південного боку Інституту добудував новий корпус-флігель, прикрашений чотирьохколонним портиком, з малим залом і службовими квартирами для викладачів та виховательок. Цікаво, що всі вони, крім безкоштовного житла, мали власну земельну ділянку в інститутському саду.

У основній будівлі Інституту розташувалися бібліотека, класні кімнати, велика зала для зібрань, лікарня, квартира начальниці, домова православна церква Святої мучениці Олександри та католицька каплиця, а також дортуари – загальні спальні інституток. У підвалах розмістилися лазня, кухня, комори, різноманітні підсобні приміщення та кімнати для служниць.

Про інтер’єри Інституту шляхетних дівчат читаємо в повісті Івана Нечуя-Левицького "Хмари": "Незнайома дама повела дівчаток через рядок покоїв, розкішно убраних. Скрізь блищали дзеркала, бронза, дорога мебіль, скрізь були розстелені дорогі килими. Малим дівчаткам було трохи якось ніяково. Усі вони поправляли на собі одежу, оглядали своє убрання, котре хоч було й гарне, але не було підхоже до обстави. Незнайома дама привела їх в простору світлицю. На софі сиділа начальниця, і вони підступили до мраморного столу".

Загальні знання на казарменому положенні

Новий Інститут шляхетних дівчат фактично був середньою школою з шестирічним курсом навчання та приймав дівчаток 8-13 років. У програмі Інституту зазначалося: "Головною метою освіти жіночої є отримання відомостей не стільки учених, скільки загальних, енциклопедичних, корисних в домашньому побуті".

Відповідно в Інституті обов’язковими дисциплінами були: Закон Божий, російська мова та література, польська, німецька, французька мови, історія, географія, арифметика, основи фізики та природознавства, малювання, музика, танці, рукоділля. Після закінчення навчання дівчатам видавалося свідоцтво домашньої наставниці.

Попри задум цариці про "надання безкоштовного виховання дітям бідних дворян" та виділені імператором на облаштування закладу 500 тисяч карбованців, київський Інститут майже одразу почав брати плату за навчання – чималеньких 300 карбованців на рік. Згодом пансіон ще подорожчав: з переїздом до нової будівлі на вулиці Інститутській заклад почав стягувати плату вже у розмірі 800-1000 карбованців на рік. Втім, близько половини вихованок все ж таки вчилися за казенний кошт.

Інспектор інститутських класів, відомий історик Михайло Захарченко у своїй книзі "Історія Київського інституту шляхетних дівчат: 1838-1888" детально знайомить нас з майже казарменим розпорядком дня вихованок: "Прокидаючись о шостій ранку, інститутки йдуть на молебень. Пак – сніданок та два уроки по півтори години кожен, потім обід, короткий відпочинок і знову уроки. Після полуденку готуються до занять, о дев`ятій вечеряють, йдуть на вечірню молитву, о десятій лягають спати.  Навчальний рік з 1 серпня – та одинадцять місяців поспіль".

Справжнім святом для дівиць бували відвідини Інституту вінценосних осіб та інших вельможних гостей. З інститутками, приміром, любив обідати сам Микола I. Щоправда, подейкують, що царя приваблювала аж ніяк не благочинна мета: він просто любив з вікон їдальні оглядати дивовижні краєвиди старого міста. Втім, під час його візитів кожна вихованка отримувала бонбоньєрку або інший приємний подарунок.

Сузір`я талантів

У 1888 році Інститут шляхетних дівчат урочисто святкував своє 50-річчя. За цей час з його стін вийшли 1283 випускниці, і популярність закладу серед киян продовжувала зростати. Ще б пак: тут викладали найкращі педагоги Києва, в тому числі професори Університету святого Володимира, Першої чоловічої гімназії та Духовної академії.

Так, лекції з історії та літератури читали Микола Костомаров, Віталій Шульгін, Микола Бунге та Володимир Іконніков, Закон Божий викладали автор "Повної збірки молитов" Олексій Ставровський та магістр Назарій Фаворов, основи природознавства – відомий натураліст Рудольф Траутфеттер.

Під керівництвом блискучих музикантів Миколи Лисенка та Йосипа Витвицького інститутки вивчали хоровий і сольний спів, вчилися грі на музичних інструментах. Багато років малювання в Інституті викладали знаний німецький пейзажист Генріх Гротте та відомий портретист Павло Шлейфер. Протягом майже десяти років начальницею Інституту була Аделаїда Родзянко – київська письменниця, яка писала у відомому на той час журналі "Сын Отечества" під псевдонімом Тальцева.

Мистецьку освіту у різний час в Інституті шляхетних дівчат отримали Наталя Забіла-Врубель та Олена Пчілка, співачка Ганна Тальберг і піаністка Ольга Тальберг та багато інших талановитих жінок.

Від колиски освіти до комуналки

Відсвяткувати сторіччя Інституту шляхетних дівчат не судилося. З початком революції 1917 року інституток було розпущено по домівках, будівлю однією з перших в Києві націоналізовано новою владою, а розкішні інтер`єри розграбовано.

У дні Жовтневого перевороту та Січневого збройного повстання колишній Інститут гордовито поглядав зверху на мітинги на Думській площі (нинішній Майдан Незалежності) та покірно переносив на фронтоні червоні транспаранти із закликами до боротьби з "оскаженілою та злочинною Центральною радою".

"У перші місяці після встановлення радянської влади в Києві до 34 будинків, які раніше займала буржуазія, заселилися тисячі родин робочих Слобідки та Труханового острова. У звільнений від буржуазії колишній Інститут шляхетних дівиць в`їхало багато сімей арсенальців", - звітувала про досягнення соціалістичного будівництва радянська історіографія.

Згодом у будівлі колишнього Інституту квартирувалися караульні полки, Вища військова та сільськогосподарська школи, редакція журналу "Більшовиченята", протягом майже десяти років тут містився Комітет комунального господарства.

Кривавим шляхом Великого терору

"Найжахливіші справи відбувалися починаючи з 1934 року. До захоплення міста німцями тут знаходився Наркомат внутрішніх справ УРСР. Скільки там загинуло наших співвітчизників…", - пише історик Віктор Киркевич.

У підвалах колишнього Інституту допитували, катували і вбивали неугодних владі людей – невинних жертв Великого терору, "ворогів народу".

Звідси вони відправлялися у далекі табори або на цвинтарі.

"У Биківнянському лісі в 1936 році було організовано справжнє "підприємство" з утилізації трупів – побудовано "зелений паркан", який огороджував зону площею 6 га, з усіма необхідними для "замітання слідів" об’єктами. Головним місцем страт в той час був Жовтневий палац. Кривавий шлях від нього до брами "зеленого паркану" протягом п’яти довоєнних років здійснювали похмурі закриті вантажівки з трупами", - розповідає києвознавець.

Свідок кривавих злочинів

Споруда колишнього Інституту шляхетних дівчат стала очевидцем грандіозної пожежі на Хрещатику у вересні 1941 року, коли "героїчними зусиллями" радянської армії було підірвано і знищено майже весь центр Києва. Сам Інститут вцілів: у підвалах НКВС не було закладено вибухівку, а нищівний вогонь з Хрещатика до дотягнувся до колонади на високому пагорбі.

Фашистські загарбники недовго розмірковували над призначенням величезної споруди: на довгі два роки окупації Києва на перейменованій вулиці Хорст-Вессель-Штрассе, 1, оселився кривавий "спадкоємець" радянських каральних органів – гітлерівське гестапо.

"Скаженим полюванням фашистів на радянських людей позначено кожен день окупації: тільки протягом вересня 1941 року в катівні гестапо в центрі Києва було вбито 24 депутати київських обласної та міської Рад депутатів трудящих, 18 комуністів-залізничників, 25 активістів. За період окупації міста майже 300 відважних бійців підпілля були по-звірячому закатовані гестапо, тут героїчно загинув зв`язковий підпільної організації 11-річний піонер Казимир Гапоненко", - писала повоєнна "Правда".

У 1943 році, відступаючи, гітлерівці знищили будинок, який став мовчазним свідком їхніх злодіянь, і велична, створена в ім`я краси, а не вбивств, будівля вже не побачила ані подвигу Никифора Шолуденка, який першим на танку увірвався на звільнений Хрещатик, ані радісних усмішок та квітів параду перемоги.

Нове життя храму мистецтв

Довгі роки після звільнення столиці України руїни колишнього Інституту шляхетних дівчат над Хрещатиком болісно нагадували киянам про жахи війни. І лише наприкінці п’ятдесятих група архітекторів на чолі з Олексієм Заваровим, який брав участь у відбудові понівеченого Хрещатика, стала до реконструкції будівлі.

Повністю відновивши зовнішній вигляд будинку авторства Вікентія Беретті, радянські архітектори докорінно змінили внутрішнє планування палацу, який незабаром став зватися Жовтневим. У будівлі з`явилася зала на 1900 місць та просторі фойє, було значно розширено вестибюль, у підвалах розташувалися квиткові каси та гардероб.

До появи у 1970 році палацу культури "Україна" Жовтневий палац був головною сценою політичного і громадського життя столиці: тут проводилися урочисті зібрання, партійні та комсомольські з`їзди, концерти, наукові конференції і, звичайно, головне дитяче свято – Новорічна ялинка. Гостями палацу були Юрій Гагарін та Андрій Сахаров.

"Саме тут 23 жовтня 1965 року відбулося урочисте вручення Києву медалі "Золота зірка" та звання Міста-героя", - нагадує історик Віктор Киркевич.

У сьогоднішньому Міжнародному центрі культури і мистецтв (такий статус йому надано 1991 року) працює "Кінопалац" та відомі колективи художньої самодіяльності: ансамбль народного танцю "Горлиця", оркестр народних інструментів, вокальна та оперна студії, ансамбль класичного балету "Просвіт", дитячі колективи "Вітерець" та "Співаночка". Довгі роки народним симфонічним оркестром Жовтневого палацу керував професор київської Консерваторії Микола Гозулов.

За незалежної України була спроба облаштувати колишній Жовтневий палац під інститут-музей національної пам`яті: у приміщенні палацу, де знаходилася катівня НКВС, не може працювати культурно-розважальний центр – стверджували товариство "Меморіал" та Товариство репресованих. На захист центру культури стали історики та науковці.

"Дійсно, місце, яке 150 років служило культурі, має залишатися об’єктом культури. Адже приміщення Інституту шляхетних дівчат, зведене у 1842 році, де у 1930-х було НКВС, під час Другої світової війни було зруйновано майже на 90%. Говорити про те, що "в Жовтневому палаці" була в’язниця, неправильно. Хіба центр культури мусить відповідати за репресії 30-х років?", - заявляв у 2006 році директор МЦКМ Володимир Олянюк.

Він був готовий навіть подавати позов до суду, якщо б дійшло до виселення палацу. Але й сьогодні Міжнародний центр культури і мистецтв успішно функціонує. З моменту відкриття у 1957 році його культурно-мистецькі заходи відвідали понад 40 мільйонів глядачів. А вишукана будівля з висоти поглядає на Київ, прикрашаючи своєю гордовитою поставою наше місто.

Олена Григор`єва,
Фото автора та з особистих архівів

УНІАН в Google News