Куренівська трагедія: вічний докір та пам'ять

Куренівська трагедія: вічний докір та пам'ять

Березневого понеділка 1961 року кияни, щулячись від пронизливого вітру та поглядаючи на кошлате незатишне небо, добиралися до роботи. Для сотень цей день став останнім у житті.

Березневого понеділка 1961 року кияни, щулячись від пронизливого вітру та поглядаючи на кошлате незатишне небо, добиралися до роботи. Для сотень цей день став останнім у житті: вони були заживо поховані під товстим шаром селю, який затопив Куренівку, ще сотні померли в лікарнях. За ними не служили панахиди, їх зумисне ховали на різних цвинтарях. Влада всіляко намагалася применшити масштаби трагедії, яка увійшла в історію як Куренівська.

Помста Бабиного Яру

Перший крок до біди було зроблено за одинадцять років до катастрофи, коли 28 березня 1950 року виконком Київської міської ради видав рішення №582 про організацію гідровідвалів цегельних заводів до відрогів величезного Бабиного Яру.

Яр мав зникнути. На святім місці, де в роки окупації фашисти розстріляли, за офіційними даними Нюрнберзького процесу, 168 тисяч євреїв та понад 300 тисяч військовополонених, за планом радянської влади повинен був народитися новий житловий масив та парк культури.

"Кому це могло прийти в голову – засипати яр і на місці найбільшої трагедії бавитися і грати у футбол? Ні, цього допустити не можна! Коли людина помирає, її ховають, і на могилі ставлять пам’ятник. Невже на цю дань поваги не заслужили кияни, по-звірячому розстріляні в Бабиному Яру…", - писав Віктор Некрасов у "Літературній газеті" в жовтні 1959 року.

Але трагедія Бабиного Яру, на думку радянського апарату, не була варта споминів. Вона не була кульмінаційною точкою війни – на відміну від героїчних перемог, наприклад, на Малій Землі, на Дніпрі, у Сталінграді.

"Згідно з ідеологією, яка у нас тоді панувала, всі жертви Бабиного Яру не заслуговували на народну пам`ять: українці – націоналісти, військовополонені – підступні боягузи та зрадники. З приводу євреїв існувала думка: що це за нація, якщо не противилася фашистам, за першим знаком окупантів прийшла, як стадо овець, в Бабин Яр на розстріл... Про тисячі військовополонених мовчали: хіба могли солдати, офіцери, генерали доблесної радянської армії тисячами здаватися в полон?!" – казав в інтерв’ю "Дзеркалу тижня" автор меморіалу "Бабин Яр", спорудженого у 1976 році, архітектор Анатолій Ігнащенко.

Отже, пам`ять була непотрібною. І у березні 1950 року київський виконком приймає рішення про будівництво великого житлового масиву та парку з атракціонами та навіть з танцювальним майданчиком… на кістках і могилах. "Існує доцільність замивання відрогів Бабиного Яру, завдяки чому можна буде між Лук`янівкою та Куренівкою налагодити зручне транспортне сполучення. Передбачити намивання основного верхів`я яру з таким розрахунком, щоб воно було здійснено до відміток поверхні землі біля яру", - йшлося в постанові.

Місто в змозі загоїти рани, завдані війною. Але люди не здатні забути і простити блюзнірства. "Намагання стерти Бабин Яр обернулося несподіваною стороною, призвело до нових масових жертв, навіть виникли забобони. Популярною стала фраза "Бабин Яр мститься", - зазначав письменник Анатолій Кузнєцов.

"Панікерів" невігласи виставляли за двері

Після рішення виконкому робота закипіла: і протягом десяти років цегельні заводи невтомно намивали пульпу до відрогів Бабиного Яру. Працювали по-соціалістичному завзято, з перевиконанням плану, у три зміни.

"На терасах Бабиного Яру було створено штучні озера, які стрімко наповнювалися дуже небезпечною за концентрацією масою. Те, що вилилося згодом на Куренівку, було справжнім селем – брудокам`яним плавом. Злочин в тому, що істинні селі є характерними для дикої природи, а цей протягом десяти років формувався руками людей. Це була справжня техногенна катастрофа", - коментує гідролог Андрій Короленко.

Так, факти жорстокі: проектом гідронамиву не було враховано ані низьку водоносність глинистих порід, ані необхідність встановлення високих бетонних дамб, ані застосування широких труб для відводу розрідженого ґрунту. Як наслідок, у трьох басейнах на терасах Бабиного Яру критична маса води, змішаної з піском та глиною, незабаром почала перевищувати всі допустимі норми.

"Канава Бабиного Яру знаходиться в аварійному стані, особливо в зимовий час. Вода разом з піском виходить з берегів і затоплює прилеглі території підприємств та організацій", - інформував київське відділення Гідромеханізації ще у 1957 році начальник Спеціальної інспекції Подільського району Максим Глущенко. Про воду, яка просочується крізь дамби у Бабиному Яру, у лютому 1961 року повідомляли і місцеві жителі.

Проте на тривожні сигнали з "будівництва" влада не реагувала. "І за місяць до лиха, й за тиждень, і навіть за три дні до трагедії на прийомі у голови міськвиконкому Олексія Давидова було багато людей, які попереджали про небезпеку. Декого з них він навіть виставляв за двері, називаючи панікерами", - пише у книзі "Куренівський Апокаліпсис" дослідник Олександр Анісімов.

Чорний понеділок

13 березня 1961 року о 08:30 дамби не витримали. Близько 700 тисяч кубометрів рідкої глиняно-водяної маси пробили хлипкі земляні огорожі резервуарів і понеслися вниз, на Куренівку.

"Початкова висота валу сягнула 14 метрів, а швидкість сягала 5 метрів за секунду. О 09:30 пульпа дісталася Куренівки та знищила площу близько 30 гектарів. Висота валу в районі вулиці Фрунзе зменшилася вдвічі, але і цього було достатньо, аби загинуло кілька сотень людей. Поступово розріджена пульпа ставала твердою, мов каміння. Вже в такому вигляді висота цієї маси місцями сягала трьох метрів", - свідчить Олександр Анісімов.

Безжальний сель змітав все на своєму шляху: вивертав з корінням масивні дерева, зносив будинки, електроопори, автомобілі та переповнені у годину пік трамваї та автобуси. Ні в кого, хто знаходився в районі затоплення, не було шансу врятуватися…

"Ми почули наростаючий гуркіт, ніби й земля тремтіла. У вікно побачили велетенський брудно-сірий вал, що стрімко нісся з гори. Квапливо хапали дітей і бігцем виносили їх на дах. Врятувалися всі – бо будівля стояла трохи вище вулиці Фрунзе з іншого боку Яру. А от садок навпроти знесло повністю – ніхто не вижив", - розповідає Таїсія Капуста, яка у рік трагедії працювала медсестрою у школі на Куренівці.

За офіційними даними, катастрофа повністю знищила 22 приватних одноповерхових будинки, п’ять двоповерхових, 12 одноповерхових будинків державного фонду, два гуртожитки – загальною площею 5 тисяч квадратних метрів.

Було завдано значної шкоди стадіону "Спартак", експериментальному заводу "Укрпромконструктор", Управлінню капітальних ремонтів міськвиконкому, Управлінню енергогосподарства "Київенерго", рейкозварювальному заводу Південно-західної залізниці. Загалом це майже 9 тисяч квадратних метрів. Глиняними масами було залито перші поверхи лікарні імені Павлова, пологовий будинок, знищено дитячий садок.

У результаті катастрофи було повністю зруйновано трамвайне депо імені Красіна – воно знаходилося в найнижчій точці Куренівки. Потужна ударна хвиля знесла чотирьохповерхову будівлю управління, загинули майже всі, хто там був. Не повернулися зі своїх останніх маршрутів і трамвайники, чиї машини сель захопив на вулицях.

Офіційний Київ промовчав

Уже в середині дня 13 березня 1961 року місто, мов гумову кулю, роздувало від чуток. "Народним телеграфом" кияни передавали одне одному звістки про страшну трагедію, яка згубила всю Куренівку, про військові підрозділи, які не підпускають городян до місця катастрофи, про тисячі трупів і поранених.

"Я тоді працювала на Маргариновому заводі, і наших робітників раптом зняли з роботи і направили у "місцеве відрядження". Потім вони розповідали, що розбирали завали на місці, яке лишилося від вулиці Новоокружної (частково – нинішня вулиця Олени Теліги). Один з хлопців казав, що з-під застиглої глиняної маси стирчали руки і ноги щонайменше сотні загиблих, багато людей лишилися в "повітряних мішках". Для тих, хто не знав про те, що насправді сталося, це було дивно чути. І було дуже моторошно… А по радіо згодом сказали про 50 загиблих", - розповідає киянка Лариса Багненко.

Так, офіційна влада всіляко замовчувала масштаби трагедії – істина шкодила б райдужній перцепції "новітньої" столиці України. Газета "Вечірній Київ" 13 березня 1961 року першу полосу присвятила Тарасові Шевченку: "Сто вінків – за кількістю літ, що минули з дня смерті великого народного поета-революціонера, було покладено 11 березня біля пам’ятника на його могилі". Про загиблих на Куренівці офіційна преса в той день промовчала, лише пізніше коротко повідомивши про 145 загиблих.

Втім історик Олександр Анісімов переконаний: жертв Куренівської трагедії було набагато більше – від півтори до двох тисяч.

"Про трагедію в місті говорили всі, але офіційних повідомлень не було. Тільки за декілька днів у "Вечірньому Києві" з`явився рядок, що київський міськком партії та виконавчий комітет виносять свої співчуття родинам загиблих", - каже історик Віктор Киркевич. Він також згадує, що після трагедії зустрічав на вулицях людей, які просили "подати жертвам куренівської повені" – пройдисвіти намагалися скористатися ситуацією.

Щоб приховати та применшити масштаби катастрофи, за наказом "сірої хати", як в народі називали Центральний комітет Компартії України, киян, які загинули на Куренівці, ховали протягом місяця на різних цвинтарях – на Байковому, Лук`янівському, Куренівському, у Берківцях, а також у Пущі-Водиці та в Горенці – і вказували у документах різні дати та причини смерті.

"У зв`язку з катастрофою у Подільському районі м. Києва органи держбезпеки проводять необхідні агентурно-оперативні заходи з виявлення осіб, які намагаються використати цей факт з антирадянською та провокаційною метою. Одночасно нами посилено контроль за поштовим листуванням, особливо тим, яке йде за кордон", - доповідав КДБ Центральному комітетові КПУ 14 березня 1961 року.

Винними назвали стихію і пішаків

За наслідками трагедії було створено державну комісію, яка виявила у технічному проекті численні порушення. "Але для Міністерства будівництва, яке складало проект замивання Бабиного Яру, найзручнішим варіантом було стихійне лихо, - каже гідролог Андрій Короленко. – Саме під цю версію "підбивалися" всі факти катастрофи".

Утім, був і суд, на якому констатувалося, що не було прийнято рішення про негайну евакуацію людей з зони лиха, бо влада не хотіла сіяти серед киян паніку, на Куренівці не було вжито заходів щодо негайного відключення електромережі та газопроводу. За результатами судового розслідування на лаву підсудних сіли шестеро дрібних чиновників, які не ухвалювали остаточних рішень.

"Матеріали кримінальної справи було ліквідовано, варварськи знищено два особливо цінні томи зі свідченнями очевидців та фотографіями з місця подій. У такий спосіб, тобто з порушенням закону про зберігання архівних документів, влада намагалася якнайшвидше позбутися пам`яті про трагедію та не допустити дослідження й оприлюднення прихованих подробиць, що, можливо, змалювали б справжню картину подій та виявили дійсних винуватців трагедії, з яких декого ще носить земля", - пише історик Олександр Анісімов.

Голова київського виконкому Олексій Давидов обійшовся суворою доганою за відсутність контролю за якістю робіт з намивання у Бабиному Яру. Кияни вважали, що таким легким покаранням "господар міста" завдячував безоглядному покровительству самого Микити Хрущова і великим досягненням у розбудові Києва: саме за часів керівництва Олексія Давидова було відкрито міст імені Патона, побудовано Нивки, Русанівку, Березняки, введено в експлуатацію першу пускову дільницю Київського метрополітену.

Після смерті Олексія Давидова від серцевого нападу радянська влада назвала його іменем бульвар на столичній Русанівці. Довгий час трамвайники не оголошували в вагонах зупинку імені фактичного винуватця Куренівської трагедії …

Пам`яті безневинно загиблих

Після катастрофи у яру залишилося більше трьох мільйонів кубометрів пульпи. "У 1962 році на Бабин Яр кинули величезну кількість техніки – екскаваторів, бульдозерів, самоскидів, скреперів. Так він з третьої спроби все ж таки зник, і я думаю, що якби у німецьких нацистів був час і стільки техніки, то про краще вони і мріяти не могли", - занотує згодом письменник Анатолій Кузнєцов.

Цього разу влада дотрималася проекту: для відводу води було прокладено новий водогін, який, згідно з документацією, "міг перекачувати щосекунди 11 кубічних метрів води, тобто забезпечував надійну експлуатацію відрогів навіть за умов великої повені та тотальних злив". А через колишній яр проклали дорогу (нинішня вулиця Олени Теліги) та відкрили парк відпочинку.

Довгі роки спомини про куренівську катастрофу жили лише в народі – влада воліла не згадувати про сотні жертв свого нехлюйства. Тільки з 1991 року почали проводитися цивільні панахиди за загиблими – їх до самої своєї смерті організовувала колишня працівниця депо імені Красіна Лідія Архипівна Левинська.

Саме за її ініціативою біля входу до Подільського депо було встановлено пам’ятний знак трамвайникам, які загинули під час Куренівської трагедії.

До 45-х роковин катастрофи у парку відпочинку, який розбили на місці колишнього Бабиного Яру, було встановлено пам’ятник у вигляді двох кам`яних плит.



А минулого року на Лук`янівському цвинтарі було відкрито пам`ятний знак з написом: "Вічна пам`ять безвинно загиблим під час Куренівської трагедії 1961 року. Від працівників електротранспорту м. Києва". У підніжжя Кирилівської церкви громадськістю Києва було встановлено хрест у пам`ять про киян, які загинули у страшній катастрофі.

Пам`ять не можна замовчати чи вбити. Кияни бережуть спомини про найбільшу техногенну катастрофу XX століття і докір владі, яка не змогла ані врятувати їх рідних і близьких, ані розповісти правду про незмірну трагедію.

Олена Григор`єва для УНІАН,
Фото автора та з архівів Національної історичної бібліотеки України

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter